чого робити категорично не можна;
яка може бути реакція;
до чого треба бути готовим, якщо вчитель оголошує про смерть усьому класу;
чи варто брати дитину на поховання.
“Тоді треба знайти правильні слова й пояснити дитині, що, на жаль, не все в житті відбувається за законами справедливості. Тут не варто вживати слова “помста”, “помститися”, адже це розвиватиме агресію. Натомість треба обговорити, що в нас виникає природне бажання покарати тих, хто погано вчинив із близькою чи знайомою людиною.
Важливо не казати щось на кшталт “Бог покарає” – є конкретні люди, які можуть це зробити. Можна розповісти дитині про те, як покарання відбувалося після Другої світової війни, про трибунали, суд, злочинців. Адже відчуття несправедливості дуже вражає дитячу психіку”.
Дитину також дуже турбуватиме, чи не станеться це з нею, її батьками чи іншими близькими людьми. Тому радимо поговорити про засоби безпеки у воєнний час: що ми маємо зробити, щоб уберегтися від смерті. Наприклад, чому треба бігти в укриття під час повітряної тривоги, що сперечатися з загарбниками небезпечно, що ми маємо дослухатися до порад тих, хто відповідають за нашу безпеку, тобто ЗСУ.
ЯК ДИТИНА МОЖЕ ВІДРЕАГУВАТИ ТА ЩО РОБИТИ
Усі реакція під час війни – природні та нормальні. Сльози – це природна реакція, і коли ми її переживаємо, стає легше. Тоді як завмирання, відсторонення від будь-яких почуттів – теж типова реакція під час війни.
Також важливо не боятися плакати самим. Може бути навіть таке: якщо дитина побачить, що дорослий не боїться проявляти емоції, вона також зможе це зробити. Плакати – це нормально. Ми маємо пояснити дитині, що сльози – це зовсім не прояв слабкості. Це означає, що ми живі, ми відчуваємо.
До того ж трапляється, що діти поплачуть, а потім наче забувають про те, що сталося. Батьки можуть подумати: “Можливо, моя дитина жорстока, не емпатійна”. Це не так. Це відбувається, бо в людини є захисні механізми, які допомагають їй пережити найскладніше в нашому житті та не відчувати жахливий біль. Йдеться про витіснення, забування, раціоналізацію.
У жодному разі не можна забороняти дитині “забувати” й повертатися до нормального життя. Якщо дитина не згадує про це, не треба нагадувати: “А от пам’ятаєш, ця людина загинула”, не варто “розколупувати рану” й нагнітати.
Наша головна допомога для дітей полягає в тому, що ми – поруч, піклуємося про них, обіймаємо, даємо їм можливість висловити свої почуття, підтримуємо ці почуття, вважаємо їх нормальними. Це все, що ми можемо зробити.
Тобто дитина має одночасно бачити реальність і відчувати підтримку й захист від найближчих людей. Тоді буде спокій. Звісно, дитина горюватиме за тим, кого втратила, але розумітиме, що в неї є близькі люди, які завжди поруч і можуть захистити її.
ЧОГО РОБИТИ НЕ МОЖНА, ПОВІДОМЛЯЮЧИ ПРО СМЕРТЬ
Не можна забороняти будь-що. Наприклад, казати “не плач”.
Не треба знецінювати життя загалом. Не варто говорити щось на кшталт: “Бог дав – Бог узяв”, “Так мало статися”. Дитина має розуміти, що цінність життя – найбільша. На жаль, під час війни цінність життя дуже знижується, люди стають жорстокішими.
ЯКЩО ВЧИТЕЛЬ РОЗПОВІДАЄ ПРО СМЕРТЬ ОДНОЧАСНО БАГАТЬОМ ДІТЯМ
Коли дорослий із дитиною перебуває сам на сам, дитині легше поставити запитання, які її турбують. На загал – складніше. Тому, якщо про смерть оголошує вчитель, потрібно заздалегідь обміркувати, які запитання можуть хвилювати дітей.
До того ж, якщо ми повідомляємо про смерть, то не можемо не розповісти подробиць. Діти потребують їх, аби заспокоїтися, що “я можу уникнути цього”. Наприклад, людина загинула, бо була без шолома: якщо я вдягну шолом, то цього не станеться. Тобто, якщо є можливість, треба надати дитині механізм.
“Якщо ви не знаєте, що відбулося, краще не повідомляти про смерть зараз. І в дорослих, і в дітей психологічно виникатиме дратівливість через те, що вони не розуміють і не знають подробиць. Це наче в страшних фільмах: чим більше невідомого, тим страшніше”.
Якщо вчитель розуміє, що йому буде важко повідомити про смерть дітям, він може делегувати батькам розповісти, що сталося. Однак треба розуміти, що не всі батьки на це здатні.
Також учитель може запропонувати зробити, наприклад, куточок пам’яті про людину, яка померла. Важливо зібрати фотографії з цією людиною, інші артефакти, які нагадують про неї. Це все можна зберегти в цьому куточку.
Однак не варто залишати цей меморіал надовго – це нагадуватиме про цю людину й може повторно травмувати.
Щодо присутності на похованні молодших школярів – на розсуд батьків і дитини. Якщо дитина хоче піти на прощання, а батьки сумніваються, то все-таки варто піти. Фахівчиня пояснює, що церемонія прощання важлива для людей. Ідеться про закриття гештальту, як кажуть у психології. Це – щоби не було відчуття, що людина просто зникла.
Матеріали взято з Інтернету.
Коментарі
Дописати коментар